http://khisr.kharkov.ua.index.php?id=1333011180

Інтернати України: повсякденність, наповнена нічим

29.03.12 | Світлана Щербань | www.life.pravda.com.ua
Що ми знаємо про інтернатні заклади в Україні? Про людей, які там знаходяться? Поодинокі журналістські розслідування та короткі сюжети на телебаченні здебільшого дають уявлення про те, що права цих людей порушуються. Причому висвітлюються найжахливіші історії: отруєння несвіжими харчами, зґвалтування, поховання в загальній могилі... І справді, іноді це має місце в окремих закладах. А що в інших? Які умови перебування людини з розумовою відсталістю у психоневрологічному інтернаті, літньої людини у геріатричному пансіонаті чи інваліда у будинку-інтернаті?

Приїжджаючи з перевіркою до таких місць, контролюючі органи дивляться навколо і "для галочки" констатують: їжа є, постіль м’яка, занавіски висять, навіть телевізор є…один на всіх. Начебто підопічні повинні почуватися добре, адже їхні потреби задоволені. Чому ж на обличчях нудьга, байдужість, а в очах — приреченість?...

За словами директорів, перевірок в них багато, починаючи від центральних органів державної влади, у підпорядкуванні яких знаходиться та чи інша установа, і закінчуючи контролем різноманітних профільних служб — санепідемслужби, пожежної інспекції, контрольно-ревізійної служби, ветслужби (якщо є підсобне господарство), служби охорони праці, Пенсійного фонду. Окрім того, постійний нагляд здійснюється органами прокуратури. Та майже ніхто з них не замислюється, що окрім задоволення життєво необхідних потреб, цим людям необхідно задовольняти й інші потреби: у спілкуванні, розвитку, духовному наповненні свого життя.
Ці люди ізольовані, закриті у приміщеннях, віддалені від суспільства. Що вони бачать в інтернаті? І головне – чим заповнюють весь свій час? Відповідь – нічим. Їм просто нічим зайнятися.

Дитячі заклади можуть, хоч і на недостатньому рівні, але все-таки похвалитися наповненим розпорядком дня. Для дітей організовують дозвілля, реабілітаційні та адаптаційні заходи. Для дорослих це чомусь вважається не таким важливим. Зазвичай день дорослого складається з приймання їжі та декількох годин трудотерапії: догляд за худобою та городом, прибирання території закладу. Решту дня підопічні вимушені проводити біля телевізору або лежати у ліжку, дивлячись у стелю. Коротаючи день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем в врешті-решт рік за роком, людина не бачить нічого навкруги, перетворюючи своє життя в існування.

Ще більш гнітючою є ситуація з лежачими людьми, для яких вихід на вулицю, якщо дозволяє фізичний стан та спеціальне обладнання, взагалі ціла подія. Не існує жодних кружків інтересів, розвиваючих методик та програм з адаптації та реабілітації цих людей. Культпрацівник, якщо і є, працює тільки з тими, хто може пересуватися. Але й для останніх — це рідкість.

Відверто кажучи, культпрацівники навіть не проходять жодних курсів із роботи з інвалідами чи людьми з розумовою відсталістю. У більшості закладів немає спортивних майданчиків, футбольних чи волейбольних полів. Проте є бібліотеки, на які так часто посилаються соціальні працівники закладів. Адже читання книг "дуже підходяще" заняття для людей з розумовою відсталістю та підопічних похилого віку, які вже мають поганий зір! … Таке "підходяще", що окремий підопічний бере до рук книгу в кращому випадку лише раз на рік.

Найжахливішим є те, що частина цих людей могла хоча б у чомусь обслуговувати себе самостійно, тільки час від часу потребуючи сторонньої допомоги. Але ніхто їх цьому не вчить і не готує до самостійного життя.

Інтернатні установи ще з радянських часів були призначені лише утримувати, а не інтегрувати. Це великі території, загублені десь в області, будівлі яких розраховані у більшості випадків на 200, а то й більше людей, "прихованих" від "здорового" суспільства. Головним завданням для більшості директорів і на сьогодні є лише забезпечення нормальних житлових умов для підопічних, а основними проблемами визнаються ремонт пральні та закупівля нового сільськогосподарського обладнання.

Жодної уваги тому, якої допомоги потребують люди з особливими потребами, що вони можуть та що вони хочуть робити. Як наслідок – щорічна передіагностика стану підопічного частіше за все проходить навіть без участі самої людини, діагноз якої просто переписується з одного бланка в інший. Для лікарів все зрозуміло, адже на які покращення можна сподіватися, якщо нічого для цього не робиться.

"Зараз багато говорять про інтеграцію людей з особливими потребами у суспільство, про те, що вони повинні жити, навчатися, навіть працювати серед інших людей. Але про яку інтеграцію можна говорити, коли ці люди, перебуваючи у стаціонарі, позбавлені можливості піклуватися про себе навіть на мінімальному рівні: приготувати їжу, попрасувати одяг, знайти друзів не з числа підопічних інтернату", — зазначає Андрій Черноусов, експерт Харківського інституту соціальних досліджень, що займається правами людей в установах "закритого типу".

Показовим є і саме розміщення підопічних: в геріатрії разом перебувають люди з особливими потребами та літні люди, яким повинна приділятися зовсім різна увага та застосовуватися абсолютно різні підходи. Не менш дивним є і наповнення психоневрологічних інтернатів, які розділені між собою аж ніяк не за станом здоров’я та характером захворювання підопічних, а за статтю! Але чому так? Мабуть, так зручніше для держави, не для людей, звичайно.

Взагалі розміщення жінок та чоловіків з психоневрологічними захворюваннями в різні інтернати є окремою нагальною проблемою, яка тісно пов’язана з питаннями дозвілля та соціалізації. Враховуючи те, що Україна взяла курс на одностатеве утримання в одному закладі, слід зауважити, що це аж ніяк не буде сприяти саморозвитку, інтеграції та вдоволенню потреби у спілкуванні з іншою статтю в установах такого типу.

Більшість працівників психоневрологічних інтернатів, де ще перебувають змішані групи підопічних, зазначають, що саме взаємодія з людиною іншої статі пробуджує у хворих почуття турботи, уваги, любові, заспокоює та викликає необхідність піклуватися про іншого, враховувати та передбачати поведінку людини, а отже – соціалізуватися. На жаль, останнє поки не є ані пріоритетом соціальної політики держави в цілому, ані ініціативою адміністрації окремих закладів.

Більшість директорів дорослих установ взагалі не розуміють необхідність організації дозвілля підопічних. На їхню думку, останні все одно мало що можуть зробити через свій фізичний або психічний стан. Добре демонструє це позиція медичної сестри одного з інтернатів: "Навіщо ж його вчити, коли я сама все швидше зроблю?!".

Окрім того, головним аргументом "проти" висувається замале фінансування, брак персоналу, відсутні відповідні приміщення та дозвіллєве приладдя. Проте, як зазначає Анна Геращенко, одна з волонтерок, яка часто організовує дозвілля людей з розумовою відсталістю в інтернатах, гроші не є головним фактором в плануванні заходу, який може бути дуже демократичним за ціною.

"Наприклад, для психічно хворих людей особливо підходить таке заняття, як плетіння бісеру. Це дешево, але дає гарний результат. З одного боку, монотонна робота рук заспокоює збуджених підопічних, а з іншого – дуже цікаво організовує дозвілля", — зауважує вона. За словами психологів, це навіть може бути реабілітаційним заходом, який націлений на формування комунікативних навичок у підопічних, відпрацювання різноманітних поведінкових моделей.

Цікаво, що за кордоном проблема дозвілля в інтернатах і проблемою взагалі-то не є, оскільки організація заходів для людей з особливими потребами та людей похилого віку – звична практика для всіх. Для розвинених країн підопічні інтернатів вже давно стали клієнтами! Це не просто люди, яким потрібна опіка, це люди, яким треба надати соціальні послуги.

Окрім різноманітних реабілітаційних та адаптаційних заходів, роботи психолога, соціального працівника, культпрацівника, для клієнтів створюються музичні, вокальні, артистичні центри та гуртки, відкриваються майстерні з обробки дерева, вишивки, плетіння тощо. Усвідомлення того, що людина, яка відрізняється від інших станом здоров’я, особливостями фізіології чи психічного стану, має такі ж самі права, сприймається згідно з Конвенцією про права інвалідів тільки "як компонент людської різноманітності та частина людства", а не як хвора чи неповноцінна.

Задля справедливості зазначу, що навіть із розумінням міжнародних стандартів поводження з клієнтами в цих установах, в умовах нинішнього фінансування впоратися самим закладам буде досить важко. Одним із найефективніших способів привернути увагу до цих проблем може стати більша відкритість таких закладів для незалежного моніторингу громадських організацій.

Саме громадський контроль може виявити системні проблеми функціонування інтернатних установ в Україні та згрупувати зусилля щодо покращення наявної ситуації. Так, за словами Андрія Черноусова, Харківський інститут соціальних досліджень має багатий досвід відвідувань стаціонарних установ соціального захисту і вже не раз озвучував проблеми, які наразі існують у цій системі.

Проблема дозвілля в інтернатних установах – це не просто бажання розважити, чимось зайняти людей, які там живуть, а перш за все можливість хоч якось вдовольнити їхні соціальні потреби, дати їм шанс відчути себе щасливими та, можливо, сподіватися на життя поза межами інтернату.