У липні цього року мені довелося взяти участь у цікавому заході. 

Зірковий склад учасників, де були представлені керівники різних рівнів, відомств та міжнародних організацій, а також аналітики, політологи, депутати ВР і журналісти провідних ЗМІ, вже звично обговорював питання протидії тероризму, гібридним агресіям, воєнним діям на Сході країни. Зважаючи на те, що за темою вже сказано фактично все, що можна було сказати, і кожен новий виступаючий здебільшого йшов колією попереднього, мене вразило лише те, наскільки далекими від реально важливого можуть бути ті, хто впливає на ухвалення рішень.

Багато з присутніх обговорювали проблеми регіону, охопленого війною, і те, що турбує його жителів, спираючись на повідомлення зі ЗМІ й особисті уявлення. У ролі представників громад були активні переселенці, які вже три роки проживають у Києві. Самих представників громад, що мешкають у зоні АТО, на цьому заході не було, за них говорили інші. Це мене вразило. Але не тому, що це було неетично — то пусте, а тому, що це стало звичним — обговорювати важливі рішення, які мають бути ухвалені, за відсутності представників тих, на кому ці рішення позначаться. Чи виправданий такий підхід? Чи є механізми залучення самих людей до розгляду проблемних питань та ухвалення рішень щодо безпеки в місці їх проживання? Як створити формати взаємодії місцевої влади, силових інституцій та громади задля того, щоб населені пункти стали безпечними? Чи є можливості для такої взаємодії в зоні АТО? Ці та багато інших питань залишаються відкритими, хоча відповіді на них дає досвід багатьох країн, що пережили або переживають конфлікт.

Саме такі питання ставили дослідники Харківського інституту соціальних досліджень, коли планували і проводили незалежні соціологічні дослідження в Луганській і Донецькій областях. Цього року ми опитали 800 респондентів (2016-го — 4800), щоб вивчити і донести їхні побоювання; розкрити їхні взаємини з інститутами, які відповідають за безпеку; розповісти про їхні очікування й довіру. Але ми не вважаємо, що ці дані є важливими самі по собі. Це певний інструмент для побудови стратегій взаємодії на шляху створення безпечних громад у регіоні. 

“Був сильний вітер, і ми не змогли зупинити вогонь самі. Представники МНС приїхали тільки через 40 хвилин, але вода в них закінчилась майже одразу, й вони знов поїхали надовго, щоб набрати ще. Тим часом на одному боці вулиці погоріло кілька будинків”. “Поліція? Та ми її тут вже більше року не бачили. Дільничного до нас не заманиш, розбираємось самі з усіма питаннями”.

“У той день дуже голосно кричав сич, що жив у нашій школі. Ми подумали, що це поганий знак, і вивели дітей. Через півгодини міна влучила в будівлю і повністю зруйнувала спортзал і сховище, яке було під ним. З того часу, вже другий рік, діти займаються спортом тільки надворі”.

“У моєї дитини розболівся живіт, за всіма ознаками було дуже схоже на апендицит. Ми дві години чекали “швидку”, але вона в нас одна на кілька населених пунктів, і дороги нема. Тому ми знайшли машину, щоб нас відвезли до лікарні. Лікарі сказали, що дитячий апендицит — страшна річ, ще трохи — і ми могли б втратити дитину”. 

Ці історії — лише невеличка ілюстрація тієї реальності, в якій живуть сотні тисяч наших людей у Донецькій і Луганській областях. Саме безпека залишається для них ключовим питанням навіть тепер, коли там немає “гарячого конфлікту”. Але саме поняття “безпека” для них значно ширше, ніж для пересічного українця. На відміну від того, що обговорюють у багатьох високих кабінетах, жителів регіону найменше турбують проблеми мовного закону чи малої поширеності українських ЗМІ у місці їхнього проживання. Ключовими викликами для них усе ще є ті, що пов’язані з повсякденним існуванням, — працюючі розетки і вода в крані; доступ до медичних, соціальних, освітніх послуг; доступ до правосуддя. Наприклад, у Донецькій області труднощі більше пов’язані з доступом до медпослуг і води, а в Луганській — із транспортом та електропостачанням. Для мешканців багатьох населених пунктів мати все це — як мрія про світле майбутнє.

Окрім цього, в обох областях є безліч невирішених безпекових питань, що стосуються вразливих груп (загалом дітей і дітей у соціальних закладах, людей з інвалідністю та похилого віку); держустанов і документів, які в них зберігаються; готовності до загострення бойових дій та надзвичайних ситуацій.

Більшість із нас, включаючи тих, хто ухвалює важливі рішення, відмахнеться від означених проблем і скаже традиційно: “Це ж війна”. А дехто навіть радикальніше: “Вони самі в тому винні”. Але ж мусимо визнати, що безпека цього регіону значною мірою визначає безпеку в країні загалом, і тому, перш ніж планувати дії, маємо вивчати проблеми, думки, побоювання й очікування тамтешнього населення.

Доброю новиною є те, що загалом жителі регіону стали почуватися безпечніше. Це, зрозуміло, пов’язано з тим, що активні бойові дії там припинилися і почався поступовий перехід до відбудови. Майже на третину побільшало респондентів Донецької області, які вважають, що безпекова ситуація за рік поліпшилася. Також безпечніше нині почуваються 40,8 % опитаних у Луганській області, але їх менше, ніж було торік.

Разом із тим значна кількість жителів як Донецької, так і Луганської областей відчуває небезпеку, наприклад, під час перетину блокпостів, при переміщенні в інший населений пункт (41,2 і 37,3% відповідно). Спираючись на ці дослідження, можна впевнено сказати, що серед жителів Луганської області загалом побільшало тих, хто почувається в небезпеці у будь-яких локаціях саме в світлий час доби.

Комбінація факторів, що склалась у регіоні, а саме — зменшення кількості населення, посилення контролю автошляхів, більша стабільність у складі військових, відновлення роботи місцевої поліції, поступово призвела до певного зниження рівня злочинності, спрямованої проти особи та майна. Так, осіб, які ставали жертвами або свідками злочинів протягом року, поменшало як у Луганській, так і в Донецькій області. Також поменшало тих, чиї родичі або друзі ставали жертвами злочинів.

Але соціальна ситуація в регіоні напружена. Найважливішою проблемою залишається брак робочих місць. Особливо гострою вона є для жителів Луганської області. У Донецькій її гострота за рік трохи зменшилася. Обидві області потерпають від зростання алкоголізму та наркоманії. Звісно, це спричиняє побоювання стати жертвою злочину. Люди відкрито кажуть, що не можуть почуватись у безпеці в регіоні, де майже кожен має ПТСР, де багато безробітних чоловіків, доступні алкоголь і наркотики і, що найнебезпечніше, — доступна зброя. Дані дослідження показують, що порівняно з 2016 роком зброя в регіоні стала ще більш доступною. У Донецькій області тих, хто відповів, що “дістати або купити зброю легко” або “дуже легко”, побільшало на 17%, у Луганській — на 9,4. Причому до традиційних мотивів мати зброю “для захисту майна” або “своєї сім’ї” додаються “для можливого продажу” (Луганська область) і “для можливої участі в бойових діях”, “скоєння злочинів”, “заради цікавості та бажання постріляти” (Донецька область). Цей “коктейль” лякає багатьох і загрожує не тільки жителям зони АТО, а й країни загалом.

Цілком очевидно, що жителі регіону найбільше прагнуть стабільності. Фактично вони готові довіряти кожному, хто тим або іншим чином може її гарантувати. Саме тому вони почали більше довіряти соціальним і владним інститутам, з якими мають справу у повсякденному житті. Так, у Донецькій області найбільше довіряють церкві (58%), громадським і волонтерським організаціям (57,4%), збройним силам (45,4%) і певною мірою місцевій владі (48,6%). У Луганській області армія (26,7%) і місцева влада (32,2%) мають менший рівень довіри.

Говорячи про те, чия якість роботи відіграє найбільшу роль у гарантуванні безпеки, більшість респондентів, як і торік, виділяє ДСНС. Разом із тим за рік у регіоні істотно зросла кількість опитаних, які довіряють поліції і звернуться до неї, якщо стануть жертвами або свідками злочину. Водночас довіра до органів центральної влади (президент, ВР, Кабмін) у регіоні є критично низькою і продовжує знижуватися.

З огляду на досвід періоду активних бойових дій, особливо до створення військової служби правопорядку та звернення уваги на питання дисципліни, для багатьох жителів регіону армія є не тільки фактором безпеки, а й певною загрозою. Картина проблем та недоліків армії, на які вказують жителі регіону, за рік трохи змінилася. 2016 року в обох областях на першому місці були “корупція”, “хабарництво”, “вимагання грошей”, “зловживання алкоголем” і навіть “агресивність щодо місцевого населення”. 2017-го серед ключових проблем залишилися “корупція” (22%), “зловживання алкоголем” (16,8%), “безкарність військових” (15,4%). У Луганській області поменшало тих, хто нарікає на брутальну поведінку військових на блокпостах і зростання злочинності, пов’язаної з військовими (з 73,4 % до 19%). Жителів Донецької області досі ще турбують невиправдане застосування військовими фізичної сили (27%), п’янство серед військових (42%) і зростання в населених пунктах злочинності, пов’язаної з військовими (44,5%). Зниження активності бойових дій є значним викликом для військового керівництва, бо зі зменшенням кількості бойових завдань та полегшенням режиму несення служби на перший план виходять підтримання дисципліни, бойової готовності та налагодження добрих стосунків з населенням у місцях дислокації. Але разом із тим слід зазначити, що в цілому кількість людей, які сприймають людину у військовій формі як щось звичайне, поступово зростає — таких 44,9% у Донецькій області і 35,7 у Луганській.

На жаль, активність самих жителів регіону щодо підтримання безпеки в їхніх населених пунктах зростає дуже повільно. Здебільшого місцева громада не відчуває такої відповідальності. Насамперед це пов’язано з тим, що наразі вони фактично не мають важелів впливу на ситуацію, хоча майже кожне питання — від водопостачання до стану автошляхів — стає безпековим у регіоні. Адміністративні повноваження розподілені між місцевою владою і силовиками, а ефективних форм взаємодії населення з поліцією, прокуратурою, СБУ, армією немає. І хоча частина людей сприймає місцеву владу як важливого агента гарантування безпеки, загалом з початку конфлікту населення не має на владу впливу ще й через те, що не бере участі в місцевих виборах. Таким чином, громада може або сподіватися на краще, або забезпечувати безпеку сама. У рамках дослідження ми не раз бачили населені пункти, яких поліція від початку її реформування майже не відвідувала. Відтак єдиною стратегією виживання для окремих громад залишається покладатись тільки на себе.

Головний висновок, якого ми дійшли проаналізувавши дані соціологічних досліджень, роботи в громадах та після зустрічей з фахівцями з безпекових питань, — на сьогодні конче потрібно шукати форми і налагоджувати спільну роботу громад і влади. Це, наприклад, може бути створення постійно діючих консультативних органів, у складі яких будуть представники держорганів, громади та місцевої влади. Такий колегіальний орган, по-перше, дозволить постійно тримати на контролі безпекові питання і не тільки оперативно реагувати на можливі надзвичайні ситуації, а й оцінювати ризики і запобігати їм, а результатом будуть врятовані життя та зекономлені кошти. По-друге, це стане важливим каналом надходження достовірних даних про безпеку в громадах до таких централізованих інститутів, як СБУ, Національна поліція і ЗСУ, що підвищить їх поінформованість та ефективність.

Для цього потрібно мало і багато водночас — зрозуміти, що країна єдина і проблеми єдині. Маємо допустити громади до ухвалення рішень, до участі в створенні безпечного середовища, і не тільки в Донбасі, а й у всій країні. Тільки так громади зможуть відчути свою відповідальність за безпеку, що є необхідною передумовою відновлення миру.

(Вибіркова сукупність опитування становить 800 осіб у підконтрольній українській владі частині Донецької та Луганської областей. Параметри вибіркової сукупності відображають модель генеральної сукупності і відповідають вимогам репрезентативності, що дозволяє поширити висновки дослідження на населення в районах опитування обраних областей).