Українська влада давно вже не знає, що їй робити з громадськими організаціями.

Залишати все так, як є, занадто небезпечно.

Третій сектор давно відіграє значну роль у оцінці дій керівництва країни та вивченні доброчесності політиків, намагається окреслювати “червоні лінії”, говорить напряму з людьми та від імені людей.

До думки представників громадськості дослухається значна кількість українців, тож урочисті відкриття та перерізання стрічок не завжди спрацьовують, коли на важелях опиняються результати антикорупційного розслідування або вуличні протести.

Ця боротьба відбувається на різних фронтах та рівнях.

Це можуть бути фізичні атаки на активістів, які почались двадцять років тому та яким немає кінця, частина з яких закінчилась фатально та залишається нерозслідуваною.

Це можуть бути медійні атаки, коли підконтрольні владі або олігархам медіа беруться поливати брудом ініціативи, конкретних осіб або всі незалежні громадські організації загалом, намагаючись створити з них “ворогів”, “соросят”, “шатунів”, “зрадників”.

Але найбільш бажаною моделлю впливу влади на громадський сектор залишається така собі “цивільна” – прийняти закони та процедури, які будуть унеможливлювати діяльність незалежних ГО.  

Звичайно, адже нормативне регулювання важко обійти – або ти будеш таким “як треба”, або тебе будуть постійно перевіряти, блокувати рахунки, проводити обшуки та врешті-решт визнають поза законом. Ця модель вже добре працює в Росії, то ж чому не перейняти її і нам?

Першим це спробував Янукович – розробкою та незаконним прийняттям “законів 16 січня“, які фактично робили з громадськості “іноземних агентів”. Фінал історії ми всі добре знаємо.

Потім була друга спроба, вже президента Порошенка, команда якого просувала законопроєкти №6674 та №6675, які мали на меті те саме – блокувати діяльність громадських організацій вигаданою додатковою звітністю.

Тоді було обрано дещо менш грубий підхід – одночасно велась робота з Верховною Радою, послами G7 та представниками третього сектору. Але громадськості вдалось згуртуватись, й ця спроба також провалилась. Звичайно, ані суспільство, ані громадськість цього Порошенку не пробачили.

Було б дуже наївно сподіватись, що новий президент та його команда полишать ці спроби. По-перше, тому що життя давно довело, що чужий досвід нікого нічому не вчить, тим паче, якщо мова зайшла про українську політику. А по-друге – надто впливовою силою є третій сектор в Україні, щоб дати йому можливість розвиватись самостійно.

Найбільш небезпечним для влади, звичайно, є те, що громадські організації мають вплив не завдяки грошам або корупційним зв’язкам, або важелям впливу. Ключовий ресурс НГО – це довіра людей, що особливо впадає в око на тлі тотальної недовіри до державних інститутів, яка панує в країні.

Згідно із дослідженнями, тільки громадські організації, церква та Збройні сили мають позитивне сальдо довіри. Загалом третьому сектору довіряє майже кожен другий українець – показник, про який залишається тільки мріяти президенту, міністру, депутатам, поліцейським, прокурорам, суддям.

Тож особисто я не був здивований, коли побачив “Рекомендації щодо стандартів якості та належного врядування для організацій громадянського суспільства як механізму зміцнення довіри”, які були розроблені “у партнерстві з Офісом Президента України та Міністерством молоді та спорту України”.

Навіщо, здавалось би, робити якісь механізми зміцнення довіри до того, чому й так довіряють?

Але саме в цьому й полягає логіка нової атаки на громадські організації. Раз їх найбільшим ресурсом є довіра українців, значить треба бити по довірі. 

Звичайно, все це робиться “задля блага” самих громадських організацій. Тут й “це потрібно змінити, якщо ми хочемо побудувати дійсну довіру до наших організацій”, й намагання “розпочати загальнонаціональний діалог”, й “модель стандартизації діяльності усіх організацій громадянського суспільства (ОГС) щодо дотримання якості та належного врядування”.

Але справжні мотиви не приховаєш. Так, серед очікуваних результатів реалізації втілення цих рекомендацій очікується “модель стандартизації діяльності усіх організацій громадянського суспільства щодо дотримання якості та належного врядування” з подальшими “процедурами перевірки на відповідність цим критеріям”.

Тож хтось за підтримки Офісу Президента береться розробляти критерії, за якими згодом будуть маркувати громадські організації та ділити на “чорних” та “білих”, “доброчесних” та “недоброчесних”? Можливо, створюючи проблеми для їхньої роботи,  можливо, щоб тим самим показувати, кому треба довіряти, а кому – ні?

Що дійсно вражає, так це те, що розробником цього документу є офіс Координатора проектів ОБСЄ та самі представники громадськості  – “ІСАР Єднання”, “Українська біржа благодійності”, “Український форум благодійників”.

Чому вони займаються цим, сказати важко. Можливо, їм дійсно не вистачає довіри громадян, а, можливо, вони бачать саме себе у ролі тих, хто буде проводити “перевірки на відповідність критеріям”.

Разом з тим, я далекий від думки, що представники цих організацій можуть не розуміти потенційних наслідків таких “спільних ініціатив” з Офісом Президента.

Ну що ж, здається, вихід на третє коло боротьби відбувається заздалегідь, але це очікувано.

Саме тому, я хотів би звернутись до представників різних організацій громадянського суспільства – від крупних спілок до маленьких груп.

Чи дійсно ми хочемо, щоб нас хтось оцінював, крім суспільства?

Чи дійсно нам потрібні такі ініціативи Офісу Президента та невеликого кола “представників”, які розмовляють начебто від нас?

Чи, можливо, ми розберемось самі, як робили це в 2013 – 2014 роках, під час початку війни на Сході, початку епідемії та ще в багатьох ситуаціях, коли більше це робити було нікому?

Денис Кобзін, для УП