Вибори були безпрецедентними за всіма статтями. Втім, як і всі інші, що були до та будуть після.

Немає сенсу пояснювати, чому кожен похід на виборчу дільницю обставляється і виглядає, як боротьба “добра” зі “злом”. Все це ми бачили і побачимо ще не раз.

Будь-який політик, новий або старий, що володіє ресурсами, не в змозі утриматися від спокуси налякати потенційного виборця, посіяти ненависть до суперника і загострити відносини в суспільстві, щоб люди сприймали процес голосування як “останній рубіж”.

І зовсім не дивно, з якою готовністю люди знову і знову приймають правила гри і слідують тезам (штучність і рукотворність яких навіть не приховується) діляться на команди, щоб протистояти одне одному.

Зрештою, бажання стати частиною чогось більшого і влитися в бій, пішовши за кимось важливим для тебе – один з базових архетипів для людини як істоти соціальної. Багатьом це навіть надає сенс існування на певний період.

Однак одна річ мені не дає спокою – це те, де на цих виборах опинилась громадськість, так званий “третій сектор”.

Якщо нитки “першого” сектора (державних інститутів) в нашій країні завжди поділені між тими, хто при владі, і найчастіше перетинаються з нитками “другого” (комерційного), забезпечуючи їм потужний ресурс для підтримки статус-кво, то “третій” сектор завжди був останнім острівцем надії на незалежний погляд та оновлення країни.

Надії на те, що є хтось готовий і робить щось не заради влади або грошей. Що є хтось, хто не “служить володарю”, ким рухають цінності і хто готовий їх відстоювати.

І саме тому для мене є дивним той запал, з яким безліч представників третього сектора включилися в політичну боротьбу – аж до клеймування опонентів, серед яких виявилися їхні колеги.

Коли я бачу, як люди, яких я знаю багато років, люблю і поважаю, чию роботу з оздоровлення країни і формування нових смислів для неї вважаю безцінною, коли саме ці люди публічно закликають голосувати (або не голосувати) за тих чи інших політиків, висловлюють готовність “служити” особистостям – мені стає прикро.

Коли я бачу, як люди, які називають себе “представниками громадськості”, зверхньо та зневажливо ставляться до думки пересічних громадян, а іноді і висловлюють сумнів в необхідності виборів з непередбачуваним результатом – мене бере острах.

Я розумію, що багато хто щиро вважає це своїм “громадянським обов’язком”, але як можна так помилятися?

Де, в який момент, ми переходимо межу між розумінням “громадянського обов’язку” як участі у виборах і розумінням його як голосування за певну людину?

Де, і коли була перейдена межа між підтримкою і захистом цінностей та підтримкою та захистом конкретного політика?

Невже не очевидно, що агітація “за” або “проти” будь-якого кандидата – це стирання межі між світами, яку чіпати не можна?

Подібно до того, якби хтось, використовуючи свій ресурс і репутацію громадського діяча, наполегливо закликав купувати солодощі певного виробника і не купувати іншого.

Насправді ця розмова повинна була розпочатися ще в 2014-му, коли значна частина третього сектора включилася в процеси реформування.

Наближення громадськості до важелів влади, прийняття “в команду реформаторів” було геніальним ходом політиків.

Це дозволило, з одного боку, убезпечити себе від найбільш критичної і безкомпромісної частини суспільства, яку важко купити або залякати; а з іншого – розподіляло відповідальність за все зроблене і незроблене.

Таким чином, той, хто представляв потенційну загрозу, ставав адвокатом влади або, у крайньому разі, мовчав.

Результати стали помітні практично відразу – наприклад, підтримка непропорційного поліцейського насильства (і це після жорстокості на Майдані); підтримка драконівських законів, які звужують права людини.

Я далекий від того, щоб думати, що хтось міг “просто не помітити” або “сумлінно помилятися”. І, чесно кажучи, мені навіть зрозуміла мотивація представника третього сектора в цьому випадку (хоча я не можу її прийняти).

У якийсь момент здається, що зараз ти поступишся, “не будеш загострювати”, підтримаєш чергові ідеї чиновника і це дозволить тобі потім зробити більше – так би мовити, “жертва” заради світлого майбутнього.

Однак, як і завжди, “світле майбутнє” було відкладено.

Замість нього з часом почало приходити розуміння, що зрушень не буде, а буде нескінченне використання репутаційного та експертного ресурсу третього сектора для своїх цілей – політичної боротьби і побудови нових “схем”.

На цьому місці період романтичних відносин між найактивнішою частиною громадськості і владою закінчився і почався відкат – команди “реформаторів”, громадських та інших рад почали оновлюватися і заповнюватися людьми з більш простим розумінням ситуації і більш приземленими цінностями.

Третій сектор вже був розколотий, а влада не гребувала відвертими атаками на громадські організації.

А спроба протягнути в парламент горезвісні закони з пакету 16 січня стала лакмусом для всього третього сектора в Україні.

На жаль, такий відвертий удар в спину з боку влади багато хто також вважав за краще не помітити або навіть намагався підвести під нього резони.

Якоїсь миті саму атаку вдалося відкласти, але тріщина в третьому секторі стала очевидна, і з цим ми прийшли до виборів президента.

Ми розділені, і цим відверто скористалися і продовжують користуватися.

Традиційне загострення перед виборами оголило все, про що так довго мовчали, а саме – розуміння того, що сьогодні є дві сторони барикади.

Є ті, хто береться критикувати владу, політиків та їхні дії, а є ті, хто на них шикає і просить “не розхитувати човен”.

Є ті, хто ставить незручні запитання, і ті, хто допомагає уникнути відповідей на них.

Є ті, хто не хоче закривати очі на відверту брехню, і ті, хто пропонує потерпіти, і закрити їх “на час боротьби”.

Звичайно, це не новина. Ми живемо в епоху пост-постмодернізма, коли все вже було і навіть те, що було, було ще раз.

Дослідники давно сформулювали поняття типу GONGO (громадські організації, які обслуговують інтереси держави) і PONGO (громадські організації, які обслуговують політиків). Але спостерігати цю трансформацію як аварію потягу в сповільненій зйомці, просто нестерпно.

Для мене очевидно, що представник третього сектора це не ефемерна істота, яка у всьому білому п’є амброзію і думає тільки про добре.

П’ятнадцять років роботи в цій сфері навчили мене бачити і хороше і погане – і готовність ризикувати всім заради ідеї, і недобросовісну конкуренцію; і енциклопедичні знання, і кричущу некомпетентність; і вміння досягати компромісу, і прагнення загострити будь-яку ситуацію до конфлікту.

Все це є і буде, просто тому, що це є в людях.

Але в 2012-2014 роках ми бачили (або, може, хотіли бачити?) згуртованість заради ідей, заради цінностей, а не заради особистостей. Ми бачили, як громадянське суспільство виконувало свою місію та фактично було вимушене боротись з владою, яка намагалась повернути країну зі шляху.

Можливо, ключовий висновок з того, який я зробив, це те, що кожен, хто б не приходив до влади, завжди буде намагатись будувати не інститути, які б врівноважували один одного, а вибудувати систему під себе та свої інтереси.

Звісно, для цього завжди знайдуться тисячі виправдань, але ризик залишається ризиком – навіть найуспішніший президент, що вміло використовує таку піраміду на користь країни, рано чи пізно або буде мати спокусу стати незмінним, або передасть її наступному.

Післявиборча істерія схлине, а країна, як і раніше, буде потребувати когось, хто буде за межами цієї двомірної системи – “влада та гроші”.

То, може, треба згадати, що таке добре, і що таке погано – без застережень і виправдань?

Бути вищими від політичних розкладів?

Не пробачати будь-кому нещирість і договорняки?

Залишатися критичними до дій влади і політиків, незалежно від їхнього забарвлення?

Не сприймати корупцію, не виправдовувати її і не шукати привід її пробачити?

Можливо, я помиляюся, але ж мета третього сектора – це не влада і не гроші та не “служіння” персоналіям? Адже персоналії змінюються, а цінності залишаються.