Коментар до проекту Закону України «Про міліцію»

Напередодні у правозахисному середовищі з’явився цікавий документ із назвою «Проект Закону України «Про міліцію». Нижче наводимо наші думки стосовно окремих положень цього законопроекту.
З початку, до його прочитання, тішать очікування, що можливо наступив той самий час, коли керівництво МВС України дійшло до ідеї, що нарешті міліція має позбутися статусу воєнізованого формування на мілітаристській лад, як це є у діючому Законі України «Про міліцію» і стане, можливо, правоохоронним органом. Однак, реальність, як це часто буває, розставила все по своїх місцях.
Тим не менш, документ містить цікаві й сучасні новації, які давно вже стали складовою частиною діяльності правоохоронних органів багатьох країн. Так, схвальним є визначенням пріоритетів щодо оцінки діяльності міліції у статті 5 «Основні критерії оцінки діяльності міліції», де визначається що міліція, перш за все має оцінюватися за «громадською думкою щодо повноти та якості виконання міліцією своїх завдань». Можливо в Законі і не мають міститися більш детальні коментарі щодо того, як саме буде вимірюватися та громадська думка, хто її буде вимірювати та які наслідки того оцінювання громадою. Як свідчить практика прийняття все нових і нових документів МВС України щодо оцінювання діяльності (Наказ МВС України від 25.05.10 №197 «Про затвердження системи оцінки діяльності органів внутрішніх справ України на основі нових критеріїв» та Наказ МВС України від 20.01.11 № 17 «Про затвердження Системи оцінки діяльності органів внутрішніх справ України з використанням сучасних технологій аналізу та прогнозування»), керівництво дуже опікується зміною системи показників, але продовжує обертатися навколо палично-питомо-вагової системи, яку намагається замаскувати під «позитивно-негативно-динамічні» показники, а дійсну думку щодо відчуття безпеки та задоволення громадян роботою міліції наполегливо намагається не бачити. Хоча пропозиції щодо запровадження альтернативних способів оцінки з боку громадянського суспільства надходять (http://www.khisr.kharkov.ua/index.php?id=1292852845). Але зважаючи на високу формалізованість міліцейської роботи, необхідно в Законі виписати хоча б керівні принципи (незалежність, неупередженість, систематичність) того оцінювання та роль суспільства (громади) чиї права та законні інтереси так завзято має оберігати нова міліція.
Проект Закону рясніє недописками, нечіткими формулюваннями чи просто помилковими визначеннями. Так, наскрізно використовується поняття «громадянин» або «фізична особа». Складається враження, що не громадяни під захисні функції міліції просто не підпадають, хоча всі міжнародно – правові документи стосовно дотримання прав людини та ролі поліції оперують поняттям ЛЮДИНИ, тобто будь-хто: громадянин, іноземці або особа без громадянства.
«Працівник міліції не має права застосовувати тортури, насильство, нелюдське або таке, що ображає гідність, поводження або покарання. Працівник міліції не повинен заохочувати та здійснювати будь-які дії, котрими людині спричиняється біль, фізичне або моральне страждання з метою отримання від неї відомостей або визнання винуватості її або іншої особи за дії, у скоєнні яких вони підозрюються». Закон отримав дуже важливі принципи у вигляді цих двох речень, але формулювання їх з точку зору юридичної техніки та категоричної важливості необхідно обов’язково змінювати. Так, ст. 3 ЄКПЛ «Заборона катування» містить таке формулювання: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню», тобто містить категоричну заборону, а не ставить питання щодо наявності або відсутності права на те або інше діяння. Формулювання містить однозначну заборону із подвійним запереченням для підсилення розуміння.
У продовженні статті 6 Закону, яка містить на думку авторів, гарантій дотримання прав людини міститься псевдогарантія отримання медичної допомоги/обстеження до та/або під час потрапляння до відділку міліції. «У разі необхідності міліція вживає заходів щодо негайного надання медичної та іншої допомоги затриманим та заарештованим (взятим під варту) особам». Хто має вирішувати коли така необхідність має місце? Якщо міліція, то можна спрогнозувати частоту вжиття таких заходів, а враховуючи розповсюдженість випадків незаконного насильства в міліції, її вплив на органи охорони здоров’я, то ефективність таких заходів залишиться невисокою.
(Див. додатково http://www.khisr.kharkov.ua/index.php?id=1296465173)
Вважаємо, що необхідно прямо закріпити обов’язковість проведення медичного обстеження особи при доставлянні, затриманні або взятті під варту особи, як це діє у всіх цивілізованих країнах. Також варто зауважити, що така медична допомога/обстеження повинні надаватися виключно професійними медичними працівниками, які не підпорядковані по службі керівництву органу чи підрозділу внутрішніх справ.
Викликає суттєву стурбованість зміст та формулювання статті 12 Закону «Неприпустимість втручання в діяльність міліції», яка містить досить розмите, невизначене формулювання, яке у рамках нашої правової традицій та практиці правозастосування може трактуватися у будь-який спосіб та забороняти будь-яки елементи цивільного контролю за діяльністю міліції: «Обмеження законної діяльності міліції з будь-яких причин, здійснення впливу на її працівників, втручання в її роботу є неприпустимим та тягне за собою відповідальність згідно із законодавством України». Яке це втручання? Питання про підстави затримання, обшуку, зупинки? Чи намагання з’ясувати суми бюджетних грошей, що виділяються на здійснення агентурної роботи? Або моніторингове відвідування місця для утримання заарештованих або затриманих осіб? Хто буде приймати рішення? Для уникнення усіх цих запитань у демократичній державі, де діє принцип верховенства права у законі про поліцію/міліцію такій нормі просто не місце.
Особливою уваги потребує розділ, який присвячений правам міліції. У якості загального коментарю необхідно зауважити, що без прийняття нового Кримінально – процесуального кодексу України говорити про повноваження міліції просто є нікчемним зайняттям, бо КПК є кодифікованим нормативно – правовим актом, який визначає права та обов’язки не тільки органів дізнання та досудового слідства (якими в основному є міліція), але й решти учасників кримінального судочинства: прокуратури, судів, адвокатури, затриманих, обвинувачених, експертів, присяжних тощо. Так, згідно з Проектом міліції надається право «перевіряти у громадян за наявності підозри у вчиненні ними правопорушень документи, що засвідчують їх особу, або якщо вони перебувають у розшуку, або якщо є привід для порушення щодо таких осіб справи про адміністративне правопорушення, інші документи (у тому числі ліцензії, дозволи) необхідні для з’ясування питання щодо додержання правил, нагляд і контроль за виконанням яких покладено на міліцію». Навмисне або по необізнаності міліція продовжує ретранслювати формулювання норм права, як це їм вигідно. Ігнорується практика ЄСПЛ та надбання світової криміналістичної науки у вигляді «обґрунтованої підозри (поза розумних сумнівів)», тобто ситуація, коли б така ж підозра виникла у будь-якої людини, яка б опинилася у подібній ситуації. Знову ж таки міліціонер залишається з досить високим рівнем свободи використання владних повноважень, які обмежені лише власним сумлінням.
Традиційно міліція зберігає достатньо широкі повноваження по заходам примусу, які при правильному застосуванні є основою нормального функціонування поліції/міліції. Одним з головних та найнебезпечніших – право затримувати та доставляти до спеціальних установ осіб, які вчинили правопорушення або злочини. Так, поміж іншим міліція зможе затримувати та доставляти «осіб, які перебували в громадських місцях у стані сп’яніння, якщо їх вигляд ображав людську гідність і громадську мораль або якщо вони втратили здатність самостійно пересуватися чи могли завдати шкоди оточуючим або собі, – до передачі їх в спеціальні медичні заклади або для доставляння до місця проживання, а за відсутності таких – до їх витвереження». «Спеціальні медичні заклади» це повернення до радянських медичних витверезників, цього анахронізму комуністичної дійсності? Невже міліції замало близько 10 000 утримуваних під її опікої осіб щодобово? Особа, яка хильнула зайвого ще не є апріорі правопорушником і вміщувати її у витверезник та при цьому ще витрачати кошти платників податків є просто безглуздям.
Традиційно не дивує бажання міліції наділити себе широким спектром повноважень по перевірці заяв та повідомлень про злочини, особливо у сфері економіки. «У разі наявності заяв та повідомлень про злочини та з метою їх перевірки до порушення кримінальної справи» міліція може зробити практично усе: оглядати, вилучати, вимагати, затребувати, припиняти, опечатувати. Тобто повний перелік повноцінних СЛІДЧИХ ДІЙ, які мають і можуть здійснюватися ПІСЛЯ порушення кримінальної справи, і впровадження по якій чітко регламентується КПК України, а не робити це в межах спеціального закону тишком-нишком без дотримання процесуальних гарантій учасників процесу. Вирішити всі питання на етапі дослідчої перевірки – це ще один анахронізм радянської системи, коли не можна було необґрунтовано порушувати кримінальну справу, бо якщо так, за таке можна було і партійний квиток покласти на стіл. Ми живемо вже у інших змінених реаліях і міліція також повинна змінюватися. На те і існує процедура порушення і розслідування кримінальної справи аби встановити істину і притягнути винних до відповідальності, а якщо ні – то закрити впровадження по справі, а не «виробляти» відмовні матеріали у більш ніж 80% заяв та повідомлень громадян.
В цілому запропонований законопроект є досить сирим та передчасним у сенсі черговості прийняття КПК, закону про «Слідчий комітет» та інших документів, які регламентують роботу органів кримінальної юстиції. При аналізі вказаного законопроекту відчувається намагання авторів зачепитися за якомога більшу кількість функцій міліції, яка має бути скорочена до 200 тис. осіб. Так і залишається питання: хто всі ці функції буде виконувати?