Факультативний Протокол до Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких,нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання закликає створити систему регулярних відвідувань, що здійснюються незалежними міжнародними та національними органами місць, де знаходяться позбавлені волі особи, з метою недопущення катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання. Для цілей Протоколу позбавлення волі означає будь-яку форму утримання під вартою чи тюремного ув’язнення або поміщення особи в державне чи приватне місце утримання під вартою, яке ця особа не має права залишити за власним бажанням, за наказом будь-якого судового, адміністративного чи іншого органу.
У сучасній юридичній практиці широко вживається термін «місця позбавлення волі», який можна визначити за допомогою ст. 63 Кримінального кодексу України, де йдеться про те, що позбавлення волі є одним з видів покарання, який полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи. Відповідно місцями позбавлення волі ми можемо називати такі установи, де відбувають саме цей вид покарання. Як ми бачимо, ці два терміни не співпадають за об’ємом, бо позбавлення волі є лише одним з видів ізоляції чи примусового поміщення особи і згідно із українським кримінальним законом є видом покарання. Але у розумінні Протоколу позбавлення волі може розглядатися не тільки як покарання. Тому необхідно звернутися до процесуального права – Кримінально – процесуального кодексу України. Так у ст. 155 КПК України розкриваються особливості застосування такого запобіжного заходу як взяття під варту. Взяття під варту (арешт) є виключним і найбільш суворим запобіжним заходом, який застосовується лише тоді, коли є всі підстави вважати що інші, менш суворі, запобіжні заходи можуть не забезпечити виконання обвинуваченим у скоєнні злочину процесуальних обов’язків і належної поведінки[i].
Все перелічене попередньо стосується лише тих осіб, яких підозрюють у скоєнні злочину та/або вже були засуджені за скоєні злочини та відбувають покарання у місцях позбавлення волі. Факультативний протокол вимагає від держав – учасниць більш широкого розуміння місць позбавлення волі. І тут можна використовувати термін «місця несвободи», який є не зовсім звичним для сучасної практики кримінальної юстиції, але є дуже зручним для швидкого виокремлення предмету обговорення, а саме коли йдеться про моніторинг таких місць на предмет попередження поганого поводження та покарання. Крім того, цей термін дозволяє охопити моніторингом місця, які не відносяться до системи кримінальної юстиції: лікарні, інтернати, притулки, спеціальні школи та училища.
Для формулювання власного визначення терміну «місця несвободи» ми маємо звернутися до автентичного тексту Факультативного протоколу, який викладено англійською мовою. Так, у ст. 4 Протоколу, де йде мова про визначення таких місць є наступне формулювання «public or private custodial setting», яке наш законодавець при ратифікації переклав як «місце утримання під вартою», що на нашу думку є занадто вузьким і таким, що не передає загального духу Протоколу.
Насправді, якщо звернутися до перекладу терміну «custody», який є родовим для визначення, яке міститься у ст. 4 Протоколу «custodial setting», то ми побачимо, що переклад цього терміну означає[ii]:
- опіку, опікунство, турботу, опікування, нагляд, захист, охорону;
- тюремне ув’язнення, поміщення до тюрми, позбавлення волі;
- турбота про зберігання інформації.
Останнє значення можна не враховувати як таке, що не має стосунку до описуваної проблеми. Решта два є повністю релевантними і законодавець обрав лише друге значення проігнорувавши перше, яке є, на нашу думку, більш містким і родовим до всіх описуваних понять. Саме опікою, контролем, наглядом, охороною займаються інтернатні заклади Міністерства соціальної політики та Міністерства освіти та науки, молоді і спорту. Дійсно їх не можна класифікувати як такі, де люди позбавлені волі, але в силу свого віку, психічного, фізичного стану не можуть самовільно, на власний розсуд вийти за межі державної установи.
В роботі державних органів, якими є всі місця несвободи в Україні, необхідністю є інтерес, який охороняється правом, державою. У місцях позбавлення волі: виправних колоніях та СІЗО – це забезпечення відбування покарання особам, яким суд законно виніс покарання за скоєні ними злочини. У місцях тимчасового обмеження волі: ізолятор тимчасового тримання, спеціальний приймальник, приймальник – розподільник для дітей у системі МВС України, а також пункт тимчасового тримання у Державний прикордонній службі – це є тимчасовий захід для забезпечення інтересу, який охороняється правом. Таким інтересом може бути: забезпечення провадження у справі про адміністративне правопорушення, поміщення дитини до приймальника – розподільника до подальшого вирішення його долі тощо. Із місцями позбавлення волі (СІЗО, колонії) та місцями тимчасового обмеження волі (ІТТ, ПТТ) все зрозуміло – вони покликані забезпечувати роботу адміністративних органів та органів кримінального судочинства.
Складніша ситуація з місцями несвободи у соціальній сфері: медичними закладами, інтернатними закладами з надання соціальних послуг різним вразливим верствам населення, виховним закладам для дітей. З першого погляду, важкувато відносити їх до місць несвободи, але якщо розглядати їх в контексті гегелівського розуміння свободи і на додаток врахувати свободу в сфері особистого та культурного розвитку – стає очевидним, що свобода людини в таких місцях обмежена і вони можуть бути класифіковані як місця несвободи.
Крім суто філософського розуміння цієї класифікації – обмеження особистої свободи, свободи вибору, розвитку є також цілком прагматичні правові категорії. В такі заклади людину поміщають за рішенням судового чи адміністративного органу, що є у повній відповідності Протоколу щодо вимог до місць, які підлягають моніторингу у розумінні ст. 4 Факультативного протоколу. Більше того, власний моніторинговий досвід відвідувань, наприклад, психоневрологічних будинків – інтернатів для дітей та психоневрологічних інтернатів, вказує на те, що умови утримання та поводження із клієнтами в таких місцях свідчать про те, що такі місця у повній мірі можна класифікувати як місця несвободи.
Одним з головних факторів, який, на нашу думку, дає змогу зрозуміти сутність обмежень у соціальних закладах є термін утримання у них клієнтів. Дитина, яка має розумові та/або психічні вади може залишатися під опікою держави усе своє життя (!). Поміщена з 3 років до психоневрологічного будинку – інтернату дитина може дожити в ньому до 18 років, а після досягнення повноліття може або перейти до психоневрологічного інтернату для дорослих, або залишитися в у тому ж закладі у молодіжній групи до досягнення 35 років. Підрахувати не важко – 32 роки під опікою держави, на нашу думку, достатній аргумент до віднесення такої категорії установ до місць несвободи. Для порівняння максимальний термін покарання у вигляді позбавлення волі 15 років. Говорячи про віднесення таких місць до переліку несвободних ми в жодному разі не стверджуємо, що в таких місцях із людьми обов’язково поводяться жорстоко, але довгий термін знаходження під юрисдикцією держави може стати «спокусою» для персоналу, що додатково підвищує ризик такого поводження. Крім того, клієнти таких установ не в змозі ефективно поскаржитися на погане поводження із ними (частина з них взагалі визнано судом недієздатними), їх контакти із зовнішнім світом обмежені в силу їх психічного стану та фізичної віддаленості від людей.
Таким чином, ми пропонуємо таке визначення місця несвободи – це місце, де особа утримується (поміщається та вибуває) за наказом будь-якого судового, адміністративного чи іншого органу або за його вказівкою, з його відома чи мовчазної згоди (офіційні та неофіційні місця утримання) в державному чи приватному закладі під вартою / у тюремному ув’язненні або під опікою, яке ця особа не має права залишити за власної волі або не має можливості реалізувати цю волю (за фізичним або матеріальним станом).
[i]Кримінально – процесуальний кодекс України. Науково – практичний коментар. За заг. ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка – Вид .шосте, перероблене та доповнене – К.: «Юрисконсульт», «Юстініан» – 2010 р. – 896 с.
