Насильство в поліції в 2020 році. Скільки ще? Колонка Дениса Кобзіна

Дані моніторингу за 2020 рік, які отримав Харківський інститут соціальних досліджень разом Харківською правозахисною групою, показують, що ми заходимо на чергове коло незаконного насильства в поліції.

Проводячи моніторинг з 2004 року, ми майже звикли до того, що зменшення насильства в поліції відбувається нелінійно та має свої піки та провали, але після подій Революції гідності сприймати чергове зростання його масштабів все важче.

Ці тенденції по-особливому “підсвітлено” випадком у Кагарлику, який, здається, ми стали поступово забувати, але який, разом з даними соціології, вказує на дві проблеми.

Основна проблема – системна.

Всупереч заявам, деклараціям, тренінгам, закупівлі нової техніки і потискань рук донорам, серед тих, хто дійсно визначає політику Національної поліції, немає людей які хочуть змін.

Ті, хто приймають рішення в МВС та Національної поліції, вже не приховують, що хочуть зберегти все, як було в міліції, – показники, процедури призначень, планування роботи, розслідування випадків насильства. Це зручно з багатьох мотивів – від можливості концентрувати владу до можливості залишатися безкарним.

Звичайно ж, все це не безкоштовно. Просто витрати лягають на суспільство, і воно за них платить, причому кілька разів.

Перший раз – коли бюджет фінансує цю систему (це десятки мільярдів гривень щорічно).

Вдруге – коли люди стикаються з неефективною роботою поліції та не отримують від неї допомоги.

Так, згідно із даними соціології, більшість українців оцінюють поліцію як неефективну – на це вказали 56,2 % опитаних. Слід відзначити, що порівняно з національним дослідженням 2018 року, кількість людей, що незадоволені поліцією, ще додатково зросла на 3,5 %.

Втретє це оплачується здоров’ям та життям українців, коли поліцейські б’ють, калічать, ґвалтують, незаконно затримують та порушують права людини в інший спосіб.

Звичайно, це роблять не всі поліцейські та не завжди. Але чому суспільство повинне розбиратись, хто є “добрим копом”, а хто “поганим”, коли система працює так, що можна бити, знущатись з людей та залишитись непокараним, продовжити службу?

Коли самі поліцейські не вбачають в цьому злочинів? Коли засуджується тільки те, що отримало розголос, а кількість тих, хто потрапив до в’язниці за катування, не перевищує двох людей за рік?

Значна частина суспільства (59,7 %) вважає, що потенційний ризик стати жертвою тортур або жорстокого поводження в поліції зберігається практично для будь-якої людини на території України, незалежно від її минулого й особистих характеристик.

Оцінюючи загальні тенденції незаконного насильства (побиття, катувань, залякувань) у поліції, більшість респондентів (51,8 %) вказала, що вважає такі випадки поширеними.

Й це підтверджують отримані дані мониторингу. Так, після незначного зниження кількості таких випадків у минулому році масштаби незаконного насильства в поліції в 2020 році повернулись до показників гірших років та склали понад 698 000 випадків насильства на рік.

Зросла оціночна кількість випадків побиття, завдання тілесних ушкоджень під час затримання (до 559 140 випадків), а використання незаконного насильства під час розслідувань взагалі зросло вдвічі та склало 419 355 випадків на рік.

Навіть серед працівників поліції, яких ми опитували, десятки вказали, що протягом 12 місяців їм траплялися випадки побиття, завдання страждань та катування неодноразово, а 78 працівників – що траплялись один раз.

Поліцейські, які ставали свідками жорстокого поводження, вказали, що найчастіше жертви зазнають побоїв, тілесних ушкоджень, образ та ставлення, що принижує людську гідність.

Разом з тим, після чергових гучних випадків нетерпимість населення до випадків застосування тортур або іншого жорстокого поводження в поліції України суттєво зросла та складає 79,1 %. Більшість українців відмовляються визнавати насильство в поліції чимось нормальним, й це є найбільшим показником за весь час вивчення (з 2004 року).

Ще одна проблема, яку виявили події в Кагарлику та підтвердили дані соціологічного дослідження, є більш специфічною, але не менш важливою. Вона стосується насильства, яке відбувається у поліції стосовно жінок.

Дослідження виявило, що Кагарлик не є поодиноким випадком та не є винятком з правил. Масштаби незаконного насильства в поліції зростають, а щодо жінок ризики збільшуються додатково. Причому як до жінок, які таким або іншим чином контактують з поліцією, так і стосовно самих працівниць поліції. Звичайно, насамперед це стосується тих, хто контактує з поліцією як підозрювана або у вразливому стані (неповнолітні, жінки у конфлікті за законом, жінки з залежностями).

Так, під час опитування населення було виявлено 110 випадків (6,8 %), коли жінки зазнавали від працівників поліції ґендерно зумовлене насильство в тому чи іншому вигляді.  Разом з тим, вибіркове опитування працівників та працівниць поліції дозволило виявити понад дві сотні випадків, коли жінки (в тому числі жінки-поліцейські) ставали жертвами ґендерно зумовленого насильства з боку поліцейських. Тож зрозуміло, що масштаб цього явища значно більший.

І ось питання на сто мільйонів – чи можна це вважати результатом реформи поліції? Порахувати загальний бюджет, який був витрачений на цю реформу, в Україні може мабуть тільки керівництво МВС. Але воно навряд чи буде це робити і тим більш озвучувати.

Звичайно, можна себе заспокоювати тим, що значна частина цих грошей не бралася з бюджету країни, а була “донорською”, але хіба це щось змінює? Зрештою, після багаторічної епопеї публічних щотижневих “запусків” спочатку нової патрульної поліції, потім КОРДу, потім низки малозрозумілих проєктів з гучними назвами на кшталт “Сustody record” або “Сommunity policing” всі розпорядники коштів залишилися задоволені – менеджери посольств і програм відзвітували своєму керівництву, а керівники Національної поліції видали це за реформи.

Але що ж лишається простим людям і простим працівникам поліції? Згідно даним дослідження, навіть серед самих поліцейських реформу поліції вважає успішною тільки кожен третій патрульний поліцейський (32 %) та лише 13,9 % представників інших підрозділів поліції.

Кількість таких, що взагалі вважають реформу проваленою, більша, причому як серед поліції загалом (58,5 %), так і серед патрульних (37,7 %).

Можливо, шість років після того, як на вулиці вийшли українці, протестуючи проти показової міліцейської жорстокості, прийшов час щось міняти по-справжньому?

Денис Кобзін, для УП

Залишити відповідь

testimonial-bg

Контактна інформація

Напишіть нам

Ви можете зв'язатись з нами за допомогою наступної форми

khisr.media@gmail.com
+38 (057) 754 80 94
+38 (097) 104 38 02